16 червня на педагогічному факультеті відбулася зустріч студентів-педагогів Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника та Херсонського державного університету. Студенти-херсонці розповіли про свій досвід життя під окупацією та навчання в умовах війни:
Від мого селища лишилося кілька будинків…
Під окупацією страшно виходити з дому, бо тебе можуть вбити або зґвалтувати…
Загарбники сказали, що увімкнуть інтернет тільки тим, хто візьме російський паспорт, заблокували українські сайти, перевіряли телефони та ноутбуки, ставили програми, які відслідковували, кому ти пишеш і що… Але ми усе одно вчилися…
У моєму домі живуть тепер окупанти, вони продавали та роздавали мої речі…
Моя бабуся померла тому, що окупанти не пустили до неї швидку, а потім не дозволяли її ховати з українським паспортом…
Найважче було, коли моя маленька сестра дивилася у підвалі мені у вічі і питала: “Ми всі помремо?..”
Страшно, коли закінчується їжа чи вода… Консерву та хлібину ми ділили на сімох людей у підвалі, ми і досі їмо по мінімуму…
Склали наше життя в одну сумку і поїхали. Розуміли, що можемо не доїхати. Ми бачили, як померла новонароджена дитина від голоду…
За пів року окупації я звикла до того, що маю не розчісуватися, ходити брудною, носити лахміття, щоб мене не викрали чи зґвалтували…
Ми чистили ноутбуки і телефони, знищували всі свої напрацювання, тому що за українське могли вбити…
Мого свекра тричі брали у полон…
У наш університет вороги зайшли, коли ми приймали державні іспити. Ми не припинили роботу і вийшли з гордо піднятими головами…
Ми зайшли до катівні російських окупантів і побачили мертву дитину, прив’язану до крісла…
Їх так били, що на стінах лишалася кров..
Окупанти ділили між собою територію, де хто може грабувати, усе, що їм подобалося, забирали, виносили навіть килими та білизну…
Страшно було, коли вони напивалися, бо від них не знаєш чого очікувати, а одного разу вони простелили дітям ноги…
Найстрашніше було сім’ям військових, знайшлися ті, хто їх виказав…
Познаходили старі кнопочні телефони, сімки і передавали, куди та як рухається ворожа техніка…
Ти розумієш, що як би ти не тримався, усе залежить від того, чи пощастить тобі вижити. І якщо тебе сьогодні не вбило міною, то це означає, що вбило когось іншого…
Мій університет – це рятівне коло, яке допомагало триматися…
Головне, коли йдеш на роботу, не дивитися на ворожі танки…
Коли на тебе наставляють автомат, хочеться утекти…
Ти сидиш у камері і дивишся, як поряд помирають люди…
Ти ведеш пари в окупації з дому, раптом стукіт у двері, ти виходиш, а коли повертаєшся, на тебе дивляться із зуму перелякані очі студентів, бо ж ніхто не знав, чи повернешся…
Під обстрілами краще, ніж під окупацією…
Коли я давала інтерв’ю англійською для іноземних журналістів, не знала, як перекласти правильно на підвал. На підвал – це коли забирають російські окупанти і катують…
Вона мала зараз складати іспити і отримувати диплом бакалавра, її взяли в полон, катували і змушували давати інтерв’ю… Де вона зараз – не знаємо…
До тебе могли прийти і вбити просто тому, що ти навчаєшся або працюєш в українському університеті…
Але навчання не припинялося. І не припиняється. Навіть для тих, хто далі під окупацією…
Не дай Бог пережити таке комусь…
Головне – допомагати, цінувати і пам’ятати, що війна триває…
Захоплюємося їхньою мужністю, стійкістю, незламністю і жагою до життя та навчання.
